65 днів... триває війна... Сьогодні прочитала, що два місяці - це термін психологічного усвідомлення нової реальності, усвідомлення того, що як раніше, вже нічого не буде. Так, це точно, як раніше, вже не буде нічого ... Як з цим жити, ми не завжди знаємо і розуміємо. Тому інколи накочує часом страх невизначеності, у повітрі літає напруженість, а десь літає ще дещо важче... Перепади настрою бувають частіше ніж у вагітної жінки - то раптово починають бігти сльози, просто так без причини; інколи охоплює гнів і стаєш агресивним; а ще виникає синдром провини вцілілого... Якось намагаюсь взяти себе в руки, але поки вдається дуже важко...
Страшенно сумую за дівчатами, ще немає чіткого розуміння що робити далі... але повертатись теж страшно... Хочу почати щось робити руками, але ні шити, ні в'язати не можу... Купила картину за номерами - спробую малювати...
В нас поповнення - додався ще один котик) Катрусин "біженець" з Києва, теж натерпівся маленький... три доби був замкнений сам в квартирі, так сталося... потім після свого "визволення" добу провів у переносці - вокзал, евакуаційний потяг, ніч на холодному вокзалі, бо комендантська година, знову дорога, вже машиною... Катя в Києві сідала в будь-який потяг, який міг привезти найближче до Черкас. найближчою виявилася вузлова станція за 90 км... Зазвичай дорога займала 2,5 години...
Якось важко усвідомити, що вже травень на носі - ми всі застрягли в лютому...
Природа розквітає різними барвами, але найбільше в очі впадають наймиліші кольори - жовтий та блакитний...
Все буде Україна!
