... життя "після"...

більше року я мовчала тут, інколи заходила читати ті блоги, які продовжували жити тут тихим, розміреним життям, навіть хотіла сама повернутися... в чернетках досі є пост з назвою "Привет блог, я скучала..."...але я його вже не опублікую, ніколи... так, я сумувала, за блогом, за дівчатами, з якими познайомилась тут, з деяким ми стали в деякій мірі близькими, продовжили спілкування в Інстаграм, всі вони були з різних країн...

 24 лютого 2022 року о 5 ранку моє життя, життя моєї країни розділилося на "до" та "після", на "до ВІЙНИ" та "сьогодні ... день ВІЙНИ". Саме сьогодні  - 18-й... Ми не впевнені  яке сьогодні число чи день тижня, або навіть пора року (бо зараз сніжить і морозно), але кожен впевнено скаже який сьогодні день війни.

Для чого я пишу це пост? В першу чергу для себе - мій блог, це мій щоденник. Інколи перечитуючи свої старі дописи, поринала у спогади, приємні та не дуже... і ці спогади я хочу залишити тут...

Той ранок 24 лютого я не забуду ніколи. Я прокинула рано, не знаю у скільки - на вулиці ще було темно, до світанку далеко, було незрозуміле відчуття тривоги і чомусь було страшно  брати до рук телефон, бо перше що ми всі робили вранці останні тижні - читали новини. Коли я наважилася відкрити новини, це не передати ніякими словами свої відчуття і думки  коли ти читаєш, що війська російської федерації бомблять Київ, Харків та інші великі та малі міста України. В Києві - Катя, в Харкові - син подруги... Далі були телефонні розмови з рідними і близькими, сльози, страх, відчай, біль і жах від новин, які з кожною годиною ставали ще страшнішими, в які не хотілося вірити... 

Потім пішов відлік кожного дня війни... Були і є радість від перемог наших хлопців з ЗСУ... Були намагання докричатися і достукатися до родичів, друзів та знайомих з "рф", що це не "спецоперація", та марно... Дружина мого дядька, яка проживає в Україні вже 36 років, досі слухає поради рідної матері з Ярославської області як вберегтися від "бандерівців" та "неонацистів"... Була люта ненавість до всього російського, за їх  байдужість, за "почему 8 лет молчали", за мовчання, коли весь світ кричить, що це війна, що це знищення та геноцид нації! Зараз мені до них байдуже, всі сили вкладаю в Молитву і Віру в Перемогу! 

В нас в місті відносно тихо, поки не бомблять, вже звикли до звуків сирен, спокійно спускаємось у сховище. якщо на роботі, або ховаюсь між "двох стін", якщо я вдома... Дівчата мої в безпеці, за них серце спокійне, але чекають першої ліпшої нагоди повернутися додому, мріють відбудовувати нашу неньку Україну.   

Не буду додавати сюди фотографії та факти про військові злочини, які здійснює армія "рф" в моїй країні. Для українців це кривава рана, весь світ все бачить, росіяни та білоруси, хто і раніше розумів всю ситуацію з їх "правителями", зараз теж все розуміють. Такі є - я знаю, після 2014 року довелося бувати в обох цих країнах і спілкуватися з людьми...  Додам фотографії звичайних "бандерівців" та "неонацистів", яким є їх життя зараз...

На фотографії я зі своїми батьками та онучкою. через 10 хв онучка зі своєю мамою, моєю старшою донькою вийдуть з дому і поїдуть туди, де не бомблять... дідусь обійме свою онуку, потім скаже мені "як боляче!..." Ніколи цього не забуду... і не пробачу... 

Соломійка в сховищі на вокзалі 

Зірочка моя, вона ще не зрозуміла, що з нею сталося і що тепер вона  - "дитина війни"
... не пробачу...

Перша ніч, яку провела Катя в підземці ховаючись від авіаударів. Людей ще мало, тому що дівчата страшенно налякані ранковими вибухами, не зволікали, а спустились в метро заздалегідь...вони не пробачать... 

Потім був пекельний тиждень, поки Каті та її подругам не вдалося виїхати з Києва. тривога за тривогою, підземка, підвали, з центру Києва втекли в Бровари, звідти не встигли виїхати до комендантської години, яка тривала всі вихідні. В понеділок зранку виїхали з Броварів, а ввечері туди був здійснений ракетний удар...я не пробачу...і вони не пробачать... 

Ми звикаємо, та рятуємось гумором, не буду тут все переказувати, але нашу громадянську позицію, вже знає весь світ.

Діти з своїх вимушених мандрів надсилали фото, як реагують на "спецоперацію" в країнах Європи. Це в магазині в Польщі. 

Це потяг "Будапешт - Відень"

а тут все просто...без слів..

За кожну нашу сльозинку, за кожну краплю крові, за кожне загублене життя, за кожен зруйнований будинок прийде Божа Кара! Але і ми не пробачимо, ще довго...

Перемога буде за нами! Слава Україні!